Мрії збуваються!

Без-имени-144

– Алло, це бюро знахідок? – запитав дитячий голосок.

– Так малюк. Ти щось загубив?

– Я маму втратив. Вона не у вас?

– А яка вона твоя мама?

– Вона красива і добра. І ще вона дуже любить кішок.

– Так, саме вчора ми знайшли одну маму, може бути це твоя. Ти звідки дзвониш?

– З дитячого будинку №3.

– Добре, ми відправимо твою маму до тебе в дитячий будинок. Чекай.

Вона увійшла в його кімнату, найкрасивіша і добра, а в руках у неї була справжня жива кішка.

– Мама! – закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що його пальчики побіліли. – Мамочко моя !!!

… Артем прокинувся від свого власного крику. Такі сни снилися йому практично щоночі. Він засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію дівчини. Цю фотографію він знайшов рік тому на вулиці під час прогулянки. Тепер він завжди зберігав її у себе під подушкою і вірив, що це його мама. У темряві Артем довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув ….

Вранці завідувачка дитячого будинку, Ангеліна Іванівна, як зазвичай обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля Артеміїного ліжечка вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Ангеліна
Іванівна запитала хлопчика:

– Артеме, звідки у тебе ця фотографія?

– Знайшов на вулиці.

– А хто це?

– Моя мама, – посміхнувся малюк і додав, – вона дуже гарна, добра і любить кішок. Завідувачка одразу впізнала цю дівчину. Перший раз вона приходила в дитячий будинок торік з групою волонтерів. Напевно тоді й втратила тут свою фотографію. З того часу ця дівчина часто оббивала пороги різних установ в надії домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але по думку місцевих бюрократів, у неї був один суттєвий недолік: вона була незаміжня.

– Ну що ж, – промовила Ангеліна Іванівна, – раз вона твоя мама, то це повністю міняє справу.

Увійшовши до себе в кабінет, вона сіла за стіл і стала чекати. Через пів години пролунав боязкий стукіт у двері:

– Можна до Вас, Ангеліна Іванівна? – І в дверях з’явилася та сама дівчина з фотографії.

– Так, заходьте, Аліночка.

Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідувачкою товстенну теку з документами.

– Ось, – сказала вона, – Я все зібрала.

– Добре, Аліночка. Я повинна задати ще кілька запитань, так
належить, розумієш … Ти усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш?
Адже, дитина – це не на дві години пограти, це на все життя.

– Я все розумію, – видихнула Аліна, – просто я не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.

– Добре, – погодилася завідувачка, – коли ти хочеш подивитися дітей?

Я не буду на них дивитися, я візьму будь-яку дитину, яку запропонуєте, – сказала Аліна, дивлячись завідувачці прямо в очі.

Ангеліна Іванівна здивовано підняла брови.

– Розумієте, – плутано почала пояснювати Аліна, – адже справжні батьки не вибирають собі дитину … вони не знають заздалегідь яким він народиться …. красивим або непривабливим, здоровим або хворим … Вони люблять його таким яким він є. Я теж хочу бути справжньою мамою.

– Вперше зустрічаю такого усиновлювача, – посміхнулася Ангеліна Іванівна, – втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього ще в пологовому будинку. Зараз приведу його, якщо ви готові.

– Так, я готова, – твердим голосом сказала Аліна, – покажіть мені мого сина.

Завідувачка пішла і через 5 хвилин повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

– Артемчику, – почала Ангеліна Іванівна, – познайомся це …

– Мама! – закричав Артем. Він кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що його пальчики побіліли. – Мамочко моя!

Аліна гладила його по крихітній спинці та шепотіла:

– Синку, синку … я з тобою ..

Вона підняла очі на завідувачку і запитала:

– Коли я зможу забрати сина?

– Зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного, спочатку
тут спілкуються, потім на вихідні забирають, а потім до кінця життя, якщо все в порядку.

– Я відразу заберу Артема, – твердо сказала Аліна.

– Гаразд, – махнула рукою завідувачка, – завтра все одно вихідні,
можете взяти, а в понеділок прийдете, і оформимо всі документи як годиться.

Читайте також: Щастя, знайдене у снігах

Артем був просто щасливий. Він тримав свою маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо метушилися вихователі, нянечки … одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали очі хусточками.

– Артеме, до побачення. Приходь до нас в гості, – попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.

– До побачення, прийду, – відповів Артем.

Коли вони з усіма попрощалися і вийшли на вулицю, він, нарешті, зважився задати своєї нової мами найголовніше питання:

– Мама…., а ти кішок любиш?

– Обожнюю, у мене їх вдома цілих дві, – засміялася Аліна, ніжно стискаючи у своїй руці крихітну долоньку.

Артем щасливо посміхнувся і попрямував до себе додому.

Жіноче кафе
Фото з відкритих джерел

За матеріалами

Оцініть статтю